Рожеве озеро восени

2026-10-15

Удень на День подяки я пішов до Рожевого озера в горах Гатіно. У цей час буднів я, мабуть, ще в дорозі, цілий день тримаю кермо, розношу пакунки одну за одною. Час належить іншим, а ритм належить іншим. Рідко буває після обіду, коли мої руки порожні й мої кроки порожні, тому я хочу прогулятися біля озера.

Озеро називається Pink Lake, що перекладається як Рожеве озеро, але воно зовсім не рожеве. Назва озера походить від сім’ї, яка відвоювала тут землю в перші роки, і не має нічого спільного з його кольором. Восени гори оточені барвами: клени червоні, берези жовті, а сосни ще глибоко зеленіють, шар за шаром, оточуючи озеро посередині. Озерна вода ніби ввібрала всі ці фарби, мирно опустившись на дно.

Того дня був туман. Стоячи на високій точці дощатої дороги і дивлячись вниз, поверхня озера рівна, як щойно відполіроване дзеркало. Небо світло-сіре, а тіні хмар тонуть у воді. Важко сказати, де небо, а де вода. На березі стоїть дерево, більшість листя якого опало, а гілки тягнуться до озера, як людина, що зупиняється на півслові. На дощаній дорозі вдалині виднілися маленькі фігурки трьох чи двох туристів, їхні голоси випливали на поверхню води, але туман їх швидко забирав назад.

Повільно пройдіть стежкою навколо озера. Коли вітер посилюється, поверхня озера зморщується, і відблиски по всьому озеру розбиваються на тонкі лусочки, мерехтять; коли вітер припиняється, водяні візерунки зближуються дюйм за дюймом, відновлюючи гірський пейзаж, наче нічого не сталося. На соснових гілках, що звисають при дорозі, на голках висить водяна пара; листя невідомого куща наполовину червоні, а наполовину зелені - так само, як коли людина досягає середнього віку, половина їх спалена, а друга половина ще зелена, і на це є причина.

Я стояв біля озера, дивився на спокій озера і раптом подумав, що цей рік майже знову закінчився. Дорогою розвозити вантаж я бачила, як виглядає це місто кожного ранку: сніг, дощ, і ще темно. Життя штовхає людей вперед і рідко зупиняється. Але, стоячи тут сьогодні, мені не потрібно ні за чим поспішати, мені не потрібно нічого посилати, я просто спостерігаю, як туман повільно крокує по воді і як листя повільно падає. Такий полудень виявився дуже розкішною річчю. У День подяки, мабуть, це та благодать, за яку я вдячна: пройшовши такий довгий шлях, я все ще можу зупинитися біля озера, і все одно матиму спокій у серці.

Коли ми поверталися назад, туман трохи розсіявся, і гори по той бік озера шар за шаром розкрилися, чіткіше, ніж тоді, коли ми приїхали сюди. Небо ще хмарне, але туман у серці ніби розвіявся.